Олександр Литвиненко:
Iнтерв'ю

Олександр Литвиненко: "Моє завдання — зробити "Порятунок" якісним європейським фільмом"

Нещодавно FILMstreet стало відомо про зйомки української психологічної драми "Порятунок". Автор та режисер стрічки Олександр Литвиненко поділився з нашими читачами ексклюзивною інформацією про своє нове дітище, а також про інші роботи.

 
— Як давно і яким саме чином народилася ідея для фільму "Порятунок"?

— Ідеї народжуються досить часто. І це відбувається мимоволі. Можу їхати чи йти кудись, грати у футбол чи просто лежати. А в цей момент у голові народжується якась ідея. Практично без мого дозволу. Просто, "бац" — спалах, і прилетіла ідея. Головне, вловити цей момент. Записати її, щоб не забути. Саме так я завжди і роблю. Записую ідею собі в телефон. Не потрібно описувати її десятками речень. Достатньо назвати її одним ключовим словом. Цього цілком вистачить.

Що стосується "Порутянку", то, взагалі-то, цього фільму не мало бути. Поясню чому. За літо я планував зняти дві короткометражки. А про повний метр навіть не мріяв. Так от, ще навесні, зазирнув я в нотатки на своєму телефоні і подивився, що ж там за ідеї у мене накопичилися. Обрав з них дві. Працюючи над сценарієм першої ідеї, на якомусь з етапів, я раптом зрозумів, що виходить дуже цікавий сюжет, який може претендувати на повний метр. Недовго думаючи, я почав писати сценарій повнометражного фільму.

— Скільки часу Вам довелося витратити для написання сценарію?

— Приблизно два місяці. Це не означає, що я день і ніч без перерви сидів і писав. Я відволікався, переключався на щось інше. Іноді намагався ні про що не думати, не напружувати мозок. Потім знову сідав писати. У такий спосіб я намагався тверезо поглянути на вже написану частину. Після чого вносив правки. Щось викидав, щось додавав. Але і після цього я не зовсім був упевнений в деяких моментах. Вірніше, не так. Впевненість у тому, що я роблю, у мене була. Без впевненості і починати не варто. Це стосується всього, що робиш. Тут — інше. Мені здавалося, що в деяких моментах розвитку сюжетної лінії я можу бути необ'єктивним. Таке часто буває. Вигадаєш щось цікаве, здається, що це щось особливе. Що це має "зачепити " всіх. А через якийсь час, розумієш — це не так. Це я дізнався, працюючи в рекламних агентствах. Я думаю, що це хвороба всіх початківців-креаторів. І я не був винятком. Коли, будучи рекламістом, я приносив свої ідеї, а їх не приймали, або змінювали до невпізнання, я дуже засмучувався. Тоді, я ще не розумів, що любов до власної ідеї робить тебе необ'єктивним. Тут і потрібна стороння думка. Пам'ятаючи про цю просту істину, я зателефонував своєму другові, також творчій людині. І попросив його прочитати мій сценарій. Знаючи цю людину дуже давно, я був упевнений в її об'єктивності. І я не помилився. При зустрічі він детально розклав все по поличкам, вказав всі плюси і мінуси.

Йому все подобалося. Окрім кінцівки. Це змусило мене замислитися. Але, до цього моменту у мене вже було обрано акторів на всі головні ролі. І ось, на першій же репетиції один з акторів сказав мені те ж саме: все чудово, а от кінцівка бентежить. Я замислився ще більше. Багато режисерів і сценаристів намагаються уникати колективної творчості, вважаючи, що це їхній фільм і ніхто не може втручатися. Я не такий. Мені більше імпонує позиція німецького режисера і актора Тіля Швайгера. Якось він сказав: "Режисери панікують, що можуть втратити свій статус, якщо почнуть прислухатися до ідей інших. Акторам потрібно більше довіряти і максимально включати у творчий процес". І тоді я придумав другий варіант кінцівки. Ми його обговорили — він всіх влаштував. Але мені він не дуже подобався. Щось мене бентежило. Коли я зрозумів, що саме, я придумав третій варіант. З трьох варіантів закінчення фільму, останній виявився найбільш цікавим і непередбачуваним. Це ще раз доводить, що одна голова — добре, а дві — краще. А також, що немає межі досконалості. Копнувши трохи глибше, можна знайти щось більш цікаве.

— Друзі, знайомі та колеги підтримали, допомогли Вам у створенні стрічки?

— Насправді, мало хто знав, що я збираюся знімати повнометражний фільм. Почали дізнаватися вже під час знімального періоду. Або після його завершення, коли ми почали інформувати про це у соціальних мережах і на різних ресурсах про кіно.

Люди, які знали, розділилися на два табори. Одні — підтримували, інші — сумнівалися. Не через те, що вони не вірили в мене. Вони сумнівалися, що я зможу зробити фільм в тих умовах, в яких мені довелося працювати.

Але у мене була впевненість в тому, що у мене все вийде. Може, це була авантюра, але я вирішив знімати.

Пабло Пікассо колись сказав: "Щоб зробити, необхідно вірити. Може той, хто вважає, що може. А не може той, хто вважає, що не може". Переконання контролюють результат дій.

— До цього Ви зняли 2 короткометражних фільми, про що вони? Де їх можна побачити?

— Найближчим часом їх можна буде побачити на моєму сайті. Історія обох фільмів цікава.

Для одного з телеканалів я готував проект про Другу світову війну. Як приклад, як виглядатиме картинка, потрібно було показати невеликий фрагмент відео. Я написав сценарій і ми зняли короткометражний фільм. Проект про Другу світову війну не відбувся. Зате у нас тепер є фільм "Яйце". Він про радянського та німецького солдатів, які випадково опинилися в один час в одному місці. Ніхто з них не хоче воювати, але доля розпорядилася інакше.

Що стосується короткометражного фільму "Скеля чоловіків", то його історія ще цікавіша. Я відпочивав в Іспанії, у нас там була дивовижна лагуна, оточена з боків скелями. Після тижня відпочинку я поліз на невелику скелю познімати. І у мене і народилася ідея. Першу частину фільму ми зняли прямо там, на цих скелях. А другу вже у Києві. Фільм про те, що у кожної людини є внутрішній голос, до якого потрібно прислухатися. Від цього може залежати подальша доля.

— Важко було впоратися з повним метром? Адже це для Вас був перший художній повнометражний фільм!?

— Якщо скажу, що легко, то звичайно збрешу. Але, чесно зізнаюся, думав, буде важче. Був невеликий острах, але він розвіявся відразу після першого знімального дня. Не можу сказати, що все минуло гладко. Такого просто не буває. Але було легко. Маю на увазі душевну легкість. Вона затуляла собою всю фізичну втому і ми готові були знімати і знімати.

Зараз я можу сказати, чому так було. У першу чергу — знімальна група і актори. У нас було повне взаєморозуміння. Ми довіряли один одному, радилися один з одним. Ніхто ні на кого не кричав і не панікував у важку хвилину. Я налаштовувався на складнощі. Знав, що на знімальному майданчику буде багато людей. Всі вони різні. І всі не можуть бути задоволені. Знав, що будуть проблеми, які можуть когось налякати. Але треба йти далі. Так вчить відомий режисер Вернер Херцог. Приклад його стійкості при зйомках фільму "Фіцкарральдо" просто вражає. Під час цього фільму разом з ним у джунглях було більше 1000 осіб. Але після двох тижнів зйомок на нього звалилося стільки труднощів, що його попросили зупинити зйомки. Залишилися тільки він і його віра. Ділячись свої досвідом, він каже: "Самотність — це головна проблема. Але якщо ви знімаєте фільм, це чекає на вас щодня. Можливо, не такою мірою. Але ви повинні бути в змозі прийняти самотність. Але якщо у вас немає чіткого бачення, яке веде вас, ви нікуди не прийдете. Чітке бачення приваблює людей на ваш бік". Так от, саме чітке бачення і об'єднало мене та всю нашу команду. Люди повірили мені, і не дали відчути себе самотнім. Ми були одним цілим.

Друге — це ретельна підготовка. Я намагався до дрібниць продумати і підготувати все до зйомок. Коли знімальна група і актори бачать, що режисер чітко розуміє, чого він хоче від кожного з них, а не вигадує все на ходу — до такого режисера рівень довіри росте на очах. Це дуже важливий момент.

Поки зроблено півсправи. Фільм на стадії пост-продакшена. Сподіваюся, цю частину ми зробимо так само якісно. І тоді, будемо радіти зробленій роботі. А головне, щоб фільм дійшов до глядачів і сподобався їм. Адже все, що ми робимо — робимо саме для глядачів.

— Чому саме трилер, це Ваш улюблений жанр в кіно?

— Якщо уважно почитати опис про фільм, то можна побачити, що там спочатку написано — психологічна драма, а вже потім — трилер.

Трилер — це досить широке поняття. Елементи трилера: тривога, напруга і страх притаманні багатьом іншим жанрам кіно. Наш фільм — це психологічна драма, яка змушує думати. Плюс всі інгредієнти, властиві трилеру.

Що стосується мого улюбленого жанру, то у мене особливих переваг немає. Я дивлюся все, окрім жахів і фільмів, знятих за мотивами коміксів.

Відносно нещодавно, один з товаришів запитав мене, про що мій фільм. І коли дізнався, що це психологічна драма, дуже здивувався: "Серйозно? Ти і серйозна історія — це не сумісні речі. Всі рекламні ролики, які ти придумував і знімав, були комедійними. За весь час нашого знайомства, я не пам'ятаю, щоб ти хоч раз відповів на навіть серйозне питання без гумору. Як ти примудрився придумати таку історію?". Я не міг згадати, як мені прийшла в голову ідея фільму "Порятунок". І до сьогодні — не пам'ятаю. Може, це знак — переключитися з комедійних історій на саспенс.

— Де можна буде побачити Ваш фільм? Ви плануєте брати участь у кінофестивалях?

— Так, ми плануємо відправляти фільм на кінофестивалі. Мені здається, у фільму є потенціал.

Після фестивалів, спробуємо зайти в кінотеатри, а вже потім і на блакитні екрани, у кожен будинок.

— У Вас вже народилися ідеї для наступної роботи, або зараз повністю живете стрічкою "Порятунок" ?

— "Порятунок" зараз монтується. І ще дуже багато роботи. Тому, звичайно, всі сили кинуто саме на цей проект. Завдання — зробити якісний європейський фільм. У таких справах дрібниць не буває. На це йде багато часу.

Але потихеньку роблю і інші проекти. Дописую короткометражку. Є ідея для повного метра. Молодіжна комедія. Найближчим часом планую сісти за написання її сценарію. Робота кипить.

1
2
Система Orphus